«Перше, що треба зробити, — запровадити жорсткий поділ простору: закрити місто та його віддалені райони, заборонити покидати місто під страхом смертної кари, знищити всіх бездомних тварин; запровадити поділ міста на чітко визначені квартали, кожен з яких має управлятись призначеним інтендантом. Спеціально уповноважена особа є відповідальною за певну, визначену вулицю, ця ж особа тримає її/вулицю під наглядом і контролює її; якщо вона покидає вулицю, її буде засуджено до смерті. Від призначеного дня, всі повинні залишатись вдома: виходити з помешкання заборонено, карається смертю… Якщо є нагальна необхідність вийти з будинку, це має робитись за уникнення будь-яких контактів. Лише інтенданти, уповноважені та охоронці можуть пересуватись вулицями, а також — між зараженими будинками. … На кожному вході і виході до міста встановлюється пост контролю. …
Цей нагляд базується на системі постійної реєстрації: рапорти від уповноважених до інтендантів, від інтендантів до магістратів і далі до мера. … Так здійснюється тотальний контроль за хворими, живими і мертвими, безперервний зв’язок центру і периферії, … кожний індивідуум постійно локалізується, перевіряється і розподіляється далі по ланцюжку — так працює компактна модель дисциплінарного механізму». (Foucault M. 1991. Discipline and Punish: The Birth of the Prison. A. Sheridan, trans. London: Penguin Books. 195-7)
Ці пасажі Наглядати і карати: Народження в’язниці Мішеля Фуко про карантинні заходи, запроваджені під час епідемії чуми в Парижі в кінці 17 ст., цілком можуть передати дух і сьогоденних карантинних обмежень. Назва розділу промовиста — Паноптизм. Фуко демонструє, як вибудовувалися державні механізми нагляду і контролю, як через низку дисциплінарних практик розбудовувались владні відносини на рівні повсякденного життя людини. Якою б гнітючою не виглядала картина тотального контролюючого нагляду, змальована Фуко, тим не менше, він показує і її продуктивний бік. Адже саме концепція нагляду, що тоді зароджувалась і набирала форми, породила нові практики урбанізму та нові підходи до міського управління — поділ на райони/arrondissements і реорганізацію поліційної справи.
Нинішні виклики також можуть дати поштовх до змін, які підвищать якість та забезпечать рівність умов життя в місті. Світові експерт/-ки у сфері міського планування сьогодні обговорюють і ці виклики, і можливі сценарії розвитку. Про готові рецепти говорити зарано. Але важливо підтримувати дискусію для того, щоб відповісти на сучасні та бути готовим до майбутніх викликів.
***
Пандемія COVID-19 стала глобальним викликом для людства — практично на всіх рівнях та в усіх сферах. І містопланування не стало винятком. Кризи викривають слабкі ланки та недоліки і підштовхують до розуміння необхідності змін. Віримо, цей текст підтримає дискусію щодо викликів, з якими зіштовхнулись міста та існуючі традиції містопланування.
Не завжди спалах інфекційних хвороб означав кардинальні зміни/трансформації містопланування та міського життя. Але часом зміни таки були і помітні.
Інструменти контролю за пересуванням містян зародились в епоху Чорної смерті. Міра їх ефективності і доцільності була різною і часто конфліктів було не уникнути. Міська влада визначала, яка саме частина міської території і за яких умов буде (не)доступна більшості міських жителів. Іноді навіть влада вирішувала, чи є в місті епідемія (так, наприклад, трапилося у Севастополі у 1830 р.). І якщо жителі не погоджувалися з цим і починали бунтувати, влада була готова залізом і кров’ю переконувати у своїй правоті.
Також спадає на думку топографія. Потреба мати місце, де перебували потенційні хворі певний час, означала появу цілих районів з відповідними назвами — Карантинний острів (Херсон), Карантинна бухта (Севастополь) тощо. Закономірно, це означало відмежованість цих частин міста, їх виключеність з міського життя — навіть після того, як потреба в обмежувальних заходах відпала. Так, Карантинний острів у Херсоні нині — це мікрорайон Корабел, один із найбільш віддалених від центру міста районів. І з об’єктивних (потреба в місці для карантину), і з суб’єктивних причин (вибір цього місця) частина міста виявлялась виключеною (повністю або частково) з його життя, а право жителів на цю територію було обмеженим.
Спалахи епідемій мали й більш конструктивні наслідки — у першу чергу в інфраструктурній площині. Саме епідемія холери в Парижі (1832 р.) спровокувала пропозиції знесення старих кварталів, а прихильники раннього соціалізму під її враженням обґрунтовували необхідність прокладання широкої транспортної магістралі від Лувру до Бастилії та забезпечення Парижа чистою водою. Епідемія холери в Києві в 1907–1908 рр. поставила крапку у вірі киян у чисту воду з Дніпра — воду тепер місто брало з артезіанських свердловин.
Ці зміни стали проявом прогесивістської моделі організації простору. Вона базується передовсім на оперуванні «відкритими» просторами — порожніми, вільними просторами. Конституюючі елементи тут: повітря, світло, зелень. Все це стає символами прогресу, а розосередження мешканців /зменшення щільності населення/ постає сутнісно важливим з огляду на питання гігієни (Бенджамін Ричардсон, Етьєн Кабе, Роберт Оуен, Шарль Фур’є).
Важливість відкритих, вільних від забудови просторів та зелені, разом із поділом на незалежні один від одного функціональні компоненти, обмеження (оптимізація) кількості мешканців, стандартні, доступні помешкання, організація транспорту та забезпечення санітарних і гігієнічних умов для мешканців — всі ці моменти лягають в основу планувальної ідеології модернізму.
Бажання контролювати ‘безлад’, ‘хаос’, ‘забруднення’, ‘зараження’, ‘девіації’, ‘хворобливі стани’ і т.д. за допомогою просторового і соціального контролю (а, значить, і упорядкування, і планування), політик регуляції та обмежень відстежується в усій історії урбанізму та рухає сьогоднішніми підходами до планування міст.
Сьогоднішнє бажання стримати поширення коронавірусу підсвітило цілу низку проблем. Частина з них є видимими — проблеми забезпечення мобільності в місті, незахищеність робітників (як тих, що не можуть працювати дистанційно, так і тих, що страждають від нестабільного способу життя/доходів та інших), доступу до ключової соціальної інфраструктури, брак даних для прийняття обґрунтованих рішень. Але є і проблеми, які ще не достатньо проявлені/озвучені — насильство в сім’ї, психологічне здоров’я та безпека та інші різноманітні поглиблені нерівності, посилені непродуманим підходом до містопланування (завдання якого мало би бути створення рівних можливостей для всіх груп містян — жінок, дітей, літніх людей, маломобільних та інших вразливих соціальних верств та етнічних груп).
Більш детально про виклики для міст ви можете прочитати у цій статті на сайті Представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні.
Ми би хотіли сфокусуватися на питанні публічних просторів у містах. Нині йде мова про фактичне обмеження права на місто — що це означає і які виклики породжує?
На нашу думку, карантинні практики, які зараз існують, актуалізували принаймні чотири класи проблем.
1. Дискурс — як визначати публічні простори та яка їх важлива роль для міст? Існування різних трактувань «громадських місць» (з якими пов’язані обмеження на час карантину) сигналізує про відсутність суспільного консенсусу в розумінні публічного простору. Очевидно, законодавче визначення (в нормі про заборону паління в громадських місцях) є недостатнім для здійснення міської політики не лише в час пандемії, а й стосовно розвитку відповідних просторів для забезпечення якості життя у місті.
Почитати більше про визначення та роль публічних просторів в містах можна в матеріалах Світлани Шліпченко та Ігоря Тищенка у збірці «(Не)задоволення публічними просторами».
2. Процес прийняття рішень у містах наразі не є гнучким та контекстуалізованим. У ньому практично виключена ланка аналізу даних та обґрунтувань. Більшість із заходів носить характер заборон та покарань, майже відсутні дії, спрямовані на забезпечення безпечного виходу на вулицю для тих, хто все ж не може залишитись вдома (наприклад, забезпечення фізичної дистанції між людьми). Тотальне обмеження доступу до багатьох публічних просторів, закриття, наприклад, ринків без пропозиції альтернатив є, щонайменше, дискусійним.
3. Важливість публічних просторів для соціуму, як середовища, що забезпечує доступну мобільність (громадський транспорт, пішохідна та велосипедна інфраструктура), як інструменту підтримки та відновлення здоров’я (зелені зони та зручні для прогулянок вулиці), місця економічної активності (доступ до продуктів харчування та товарів першої необхідності — локальні ринки).
4. Обмеження публічного простору, як місця реалізації громадянських прав та свобод, репрезентації та політичного висловлювання, як простору реалізації свого права на місто. Цей клас запитань взаємопов’язаний із трьома попередніми та об’єднує у собі проблему обмеження «права на місто» та потребу повернення цього права його мешканцям після завершення карантину.
Непродуманість ряду карантинних заходів та нерозуміння важливості публічних просторів для щоденного людського функціонування загострили проблему їх доступності (в широкому розумінні).
Швидка, безпечна і доступна мобільність завжди була привілеєм. Сьогодні привілеєм стає і не мобільність. Пересування на авто містом та швидкі подорожі, або навпаки піші пересування до роботи — доступні не кожн/-ій. Закономірно, коли доступ до громадського транспорту обмежили, такі привілеї стали ще більш видимі. Це зовсім не проблема проводити більшість часу вдома, коли достатньо житлового простору і є можливість усамітнитись. Немає ніякої потреби йти в «переповнені парки», якщо є приватний будинок із садком. Цей ряд тверджень можна продовжувати. Але вони підводять до висновку — від обмежень та заборон страждають ті, для кого дотримання цих правил так само загрозливо, як і можливість захворіти.
В умовах обмеженого доступу до громадського транспорту постає питання забезпечення ключових сервісів на пішохідних відстанях. Альтернативою може стати велосипед та інші засоби мікромобільності. Спостереження підтверджують підвищення кількості велосипедистів у наших містах. Однак «пересісти» на велосипед чи стати на скутер можуть не всі. Тож постає питання — як далеко кож/-на з нас здат/-на пройтись пішки, враховуючи ще й зворотний шлях? І далі — чи в кожному районі міста є безпечний доступ до послуг, продуктів та робочих місць на відстані комфортної пішої прогулянки? Для прикладу можемо познайомитись із даними щодо доступності супермаркетів у м. Києві або оцінити доступність інших соціально значущих сервісів. Тож в наших містах значно загострюється просторова нерівність та проявились наслідки нерівномірного розвитку.
Актуалізується і питання якості пішохідної та велоінфраструктури, у розвиток яких в більшості українських міст інвестують за залишковим принципом. Системою обмежень та заборон органи влади привілеюють і так вже привілейованих, не забезпечуючи рішень для більш вразливих.
Що ж можна було зробити? Звичайно ж, від початку закладати стратегічний пріоритет розвитку сталої мобільності в містах. Однак сьогодні можливі й тактичні рішення. Наприклад, розширення пішохідних зон за рахунок дороги та закриття деяких доріг для автомобілів, створення тимчасових велосипедних доріжок, умов для сповільнення автомобілів. Ці заходи відображають пріоритети та цінності міського розвитку та «лікують симптоми», тоді як необхідні стратегії вирішення першопричин.
Карантинні обмеження поставили питання забезпечення доступу до публічних просторів не лише як пішохідних артерій, а й як зон відновлення ресурсів та здоров’я. Заборони на прогулянки в зелених зонах знову ж таки «покарали» найбільш вразливі категорії містян. В умовах проживання на обмеженій площі значної кількості людей (наприклад, великої родини) можливість виходу на вулицю та прогулянка стає надважливою для фізичного та психічного здоров’я. Найбільш вразливими є жінки — саме вони здебільшого забезпечують функцію піклування у родині. Знаходитись на свіжому повітрі є життєво необхідним для людей з різними хронічними захворюваннями (наприклад, астма). Проте в Україні чимало міст з надвисоким рівнем забруднення повітря — тому крім дій, спрямованих на збільшення зелених зон, наші міста потребують комплексних стратегій для покращення екологічної ситуації та адаптації до змін клімату.
Доступність озеленення м. Києва (з сайту lun.ua)
До публічних просторів також належать і місця торгівлі. Карантинні заходи (у тому числі через відсутність локалізованих стратегій та політик) передбачають обмеження функціонування продуктових ринків. Проте для багатьох (особливо в малих містах) — це чи не єдине місце, де можна купити якісну доступну їжу (про це говорять зокрема і мери міст). Припинення функціонування таких публічних просторів — це виклик і продовольчій безпеці міст. Є й інша сторона — мешкан/-ки сіл, що торгують продуктами, втратили джерело доходів. Перші протести вже відбулись, далі буде. Міські менеджер/-ки та планувальни/-ці розробили тактичні пропозиції для продовження безпечного функціонування ринків: створення розмітки та збільшення відстані між ятками для забезпечення фізичної дистанції або ж взагалі рознесення торгівельних точок кварталом в пішохідній відстані.
Остання проблема із чотирьох, озвучених вище, — важливість публічних просторів для маніфестації прав і свобод, і навіть ширше — обмеження цих прав і свобод заради безпеки, захист приватності — повертається до публічної дискусії і свідчить про рівень (не)демократичності. Загроза авторитаризму вже виглядає реальною для деяких держав (наприклад, мова про Угорщину). Але доки ми ці питання обговорюємо в широкому колі, доти залишаємося у демократичному полі.
Нині в умовах карантину можливості для видимого політичного протесту практично відсутні. Реальною є небезпека арешту за участь у протесті, адже триває карантин! Та і хто зможе дістатись місця протесту, зважаючи на викладені вище міркування про доступність просторів та наявність сякої-такої системи контролю за пересуванням містян?
Онлайн-протести не виглядають рівнозначним замінником офлайн-мітингу. Наприклад, ефективність протесту проти зменшення фінансування культури в офлайн була б більшою, ніж в онлайн, адже видимий цей протест був вузькому колу, і майже недоступний для «випадкового» глядача/публіки. З іншого боку, є приклади об’єднання громадянського суспільства онлайн для захисту свого права на доступ до публічних просторів, зокрема доступу до мобільності.
Нагляд, заборони та покарання, відсутність гнучкості політик державної та локальної влади значно обмежує права людей на міський простір, і ці обмеження в першу чергу стосуються найбільш вразливих категорій населення, менш привілейованих. Карантин вдарив по ним найбільше. Це наслідок і прояв не лише кричущих проблем у містоплануванні (автомобілецентричність міст, надмірне навантаження на соціальну інфраструктуру та публічні простори, нехтування периферією та брак контекстуалізації рішень для різних типів поселень: малих міст, ОТГ) та наявності нерівностей в українському суспільстві. Це також свідчення нерозуміння міст, браку даних для прийняття зважених рішень, неефективного менеджменту та неякісної системи прийняття рішень, яка мала би базуватись на даних, дослідженнях та експертній думці.
Зазначене множиться на комунікаційні проблеми, адже боротьба з пандемією неможлива без розбудови ефективних комунікацій між владою та містянами, масштабних інвестицій у довіру до влади. Кейс Юзівського холерного бунту (2–3 серпня 1892 року; безпосередньою причиною стали непояснені санітарні обмеження — заборона на привіз свіжих овочів та фруктів, що викликало підвищення цін, знесення прибудов/повіток, а також упередження щодо лікарів), байдуже що понад сторічної давнини, — ілюстрація того, що може бути у випадку провалу комунікацій влади та суспільства, а також браку довіри до влади. Часто це і зараз означає найгірший з можливих сценаріїв.
Так, нові практики обумовлені карантином, ще раз підкреслили обмеження «права на місто» в розумінні Анрі Лефевра, «як найвища форма прав, право на свободу, право на індивідуалізацію в соціалізації, право населяти і право на житло. Право на колективний витвір (oeuvre), на участь і апропріацію (чітко відмінну від права на власність)». І містам важливо створити умови для повернення цього права назад.
Ці проблеми були в містах України і до пандемії, яка лише підсвітила та загострила їх. Втім, не все втрачено. Ми маємо можливість врахувати історичний досвід та сприймати нинішню ситуацію як можливість впровадження змін і створення стійких (resilient) міст для людей.
Ось можливі шляхи досягнення цього:
- впровадження у практики містопланування таких принципів як комплексність, інтегрованість засад стійкого розвитку, прагнення до створення рівних умов для всіх соціальних, культурних, етнічних груп;
- розробка та впровадження рішень для адаптації до кліматичних змін, зокрема, комплексний розвиток зелених зон та водойм в місті і доступу до них;
- для подолання нерівностей відповідні заходи мають базуватись на релевантих даних, експертному знанні із широким залученням всіх зацікавлених груп та тих, на кого впливають ці рішення. У містах мають бути забезпечені як стратегічні рішення, так і можливість оперативних тактичних рішень у кризових ситуаціях;
- забезпечення принципів сталої міської мобільності: розвиток громадського транспорту та сполучення міст, велосипедної та пішохідної інфраструктури;
- розробка житлової політики для забезпечення доступного житла;
- подальша децентралізація в Україні та більша самостійність органів місцевого самоврядування;
- забезпечення громадянської освіти для посилення публічного дискурсу та реалізації «права на місто». Актуалізація широкого обговорення про суть та значення публічних просторів для створення суспільного консенсусу щодо його розуміння;
- у перспективі вести мову не так про зміни в містоплануванні, як про розвиток стратегічного регіонального планування (про що, до речі, свого часу говорили Леонардо да Вінчі та Жорж Ежен Осман).
Авторки:
Тетяна Водотика — координаторка проєктів Центру урбаністичних студій (ЦУС);
Марія Грищенко — соціологиня, дослідниця;
Світлана Шліпченко — PhD, директорка ЦУС.
