Підсумки лекції
Опубліковано підсумки онлайн-лекції Ірини Савченко в межах ЇЇЛЕКТОРІЮ - "Жінки та влада на Запоріжжі 1920-х років: практики та результати керованої емансипації".
1920-ті роки стали часом реалізації масштабної за проголошеними завданнями радянської емансипації в Україні, якій відводилась важлива роль в державній політиці щодо підпорядкованих республік. В офіційному дискурсі вона трактувалася як вирішення "жіночого питання", що було доволі широким поняттям і включало в себе проблеми шлюбу, родини, освіти та трудової зайнятості, і головне - формування у жінок "нового радянського світогляду".
Швидка реалізація завдань радянської емансипаційної політики на теренах України виявилася справою складною, і Запоріжжя належало до тих регіонів, де ситуація була однією з найскладніших. Соціально-економічний розвиток регіону характеризувався виразною маскулінізацією, що в поєднанні з нерівномірними успіхами жіночого руху в дореволюційний період посилювало складність "жіночого розкріпачення". Неочікуваним "бонусом", що пожвавив емансипаційні практики більшовиків в регіоні став візит до міста Олександрівська в 1919 р. Олександри Коллонтай. Після її виступу на зібранні мешканців міста в "Народному домі" сформувався жіночий актив, який натхненно зайнявся вирішенням питань з "розкріпачення жінки". Його діяльність була відчутна і надалі, в першій половині 1920-х рр., в функціонуванні Запорізького окружного жінвідділу.
Для інтенсифікації та охоплення якомога більшої кількості жінок практиками радянської емансипації створювалися жіночі делегатські зібрання. Делегатки мали пройти інтенсивну програму, основними складниками якої були: прослуховування лекцій, стажування в установах, участь в різноманітних радянських активностях. Водночас, якщо в першій половині 1920-х рр. чимало делегаток проявляли зацікавленість до участі в зібраннях, надалі цей інтерес згасає. При цьому кількість делегаток збільшувалася, однак провідним чинником формування зібрань стає гонитва жінвідділів за кількісними показниками.
Одним із провідних завдань радянської емансипації було залучення жінок до виробництва. Жінки розглядалися радянською владою як трудовий ресурс, залучення якого має посилити радянську промисловість. Особливо активним у цьому завданні був Запорізький жінвідділ, який використовував низку інструментів: організацію курсів підвищення кваліфікації для жінок, квотування, домовленості з керівництвом підприємств. Але, попри всі зусилля, питома вага жінок в промислових підприємствах залишалася невисокою, через усталену маскулінність цієї сфери зайнятості, яку неможливо було подолати швидким адмінструванням. Так, на великих підприємствах м. Запоріжжя на кінець 1920-х рр. було лише 8,7 % жінок. Вже будівництво ДніпроГЕСу стало центром самочинної трудової емансипації жінок.
Для ліквідації будь-яких перешкод участі жінок у виробництві радянська влада також намагалась "звільнити" їх від забезпечення домашнього побуту, для чого створювалася інфраструктура з закладів по догляду за дітьми, охорони здоров’я та громадського побуту. В цьому напрямі успіхи також були досить скромними. Так, в м. Запоріжжі на 1927 р. існували дві жіночі консультації, один будинок дитини, двоє ясел, дві їдальні для школярів, дитячий санаторій. В окрузі діяли десять консультацій, два пологових будинки, одна дитяча площадка, чотирнадцять дитячих літніх ясел на селі. Цього вже було недостатньо до потреб жінок. Але, поступово, жінки самі почали організовуватися для створення закладів соціальної інфраструктури.
Обов’язковою складовою в реалізації програми радянської емансипації було розширення представництва жінок в більшовицькій партії. Для залучення жінок проводилась як індивідуальна "робота" з кандидатками в партію, так і на рівні делегатських зібрань, які були основним механізмом "рекрутування". Але питома вага жінок в партії так і залишалась невеликою. За даними 1929 р., в партійній організації Запорізької округи нараховувалось 544 жінки (10% від загальної кількості).
Водночас радянська емансипаційна політика мала і «неочікувані» результати. Жінки починали виходити за нав’язувані рамки "радянської активності", звертаючись до представників влади, жінорганізаторів з питаннями/вимогами, на які ті ніяк не розраховували. Наприклад, на чергових виборах до делегатських зібрань в 1930 р. у звітах згадується, що селянки задавали численні питання, що здебільшого були пов’язані аж ніяк не з делегатськими зібраннями, а з хлібозаготівельними компаніями. "Чому в селі забирають останнє, а в селі хліб гниє?" "Хліб забирають тому, що радянська влада хоче відкупитися від війни?". Ці та інші подібні активності свідчили про зростання власного розуміння жінками своєї суспільної ролі, яке, вочевидь, не співпадало з баченням акторів радянської емансипації.
На початку 1930-х рр. жінвідділи та делегатські зібрання в Україні, та Запоріжжі зокрема з згоранням ліберальних напрямів в державній політиці, припиняли своє існування. Радянська емансипаційна політика 1920-х рр. не виконала більшості поставлених завдань, але вона дозволила тим жінкам, які були готові до змін, спробувати себе в нових ролях, хоча ці ролі неоднозначно сприймалися суспільством і, врешті, самою владою.
Жінки та влада на Запоріжжі 1920 х років: практики та результати керованої емансипації - Genderculture Space
Watch on YouTube