Аналіз
Директорка Центру урбаністичних студій Світлана Шліпченко розповідає про колоніальну політику Радянського Союзу в архітектурі.
«Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз…» — бадьорий юнацький голос лунав колись із кожного радіоприймача. Ця пісня, що задумом її автора «характеризувала цілу епоху» написана 1972 року — тобто у самий пік «застійної доби» Брєжнєва. Ту епоху характеризувало ще багато чого, наприклад, парадоксальне поєднання «доби совєцького споживання» з добою тотального дефіциту та чергами кілометрової довжини за товарами першої необхідності. Водночас однією з найяскравіших проявів вдаваного «совєцького благополуччя» була надзвичайно велика кількість квадратних метрів житла, яке будували щороку для радянських людей будкомбінати зі збірного залізобетону за типовими проєктами. Названі за іменами тодішніх совєцьких лідерів — «сталінки» (1950-ті), «хрущовки» (1960-ті), «брєжнєвки» (1970-ті та 1980-ті): безособові стандартні помешкання, стандартні будинки, стандартні мікрорайони, центри, площі, міста і містечка, у яких житимуть радянські стандартні люди, які вважатимуть своєю батьківщиною СРСР, що замінив собою Російську імперію.
Власне, все як у тому старому радянському фільмі з 1970-х, де протагоніст — середньостатистична радянська людина, добряче випивши, замість свого помешкання на 3-й вулиці Строітєлєй в районі новобудов Москви потрапляє до Лєнінграда/Санкт-Петербурга, в абсолютно ідентичну малогабаритну квартиру в будинку такої ж серії, за ідентичною адресою, навіть з точнісінько такими самими меблями й шпалерами…
Колонізація: символічне і функціональне
Справедливо було б зауважити, що стандартизація планування аж ніяк не є радянським чи російським винаходом. А колонізаційна політика та, відповідно, експансія-освоєння-забудова з давніх-давен спирались на уніфікацію планувальних прийомів та перенесення-вживлення культурних матриць на нових територіях.
Грецькі міста-колонії античної доби розплановувались за допомогою Гіпподамової системи, у якій вулиці, перетинаючись під прямими кутами, утворювали своєрідну сітку. Інша назва цієї системи — колоніальна. Натомість Рим спромігся запровадити так званий містопланувальний стандарт — крім суто ідеологічного (не тільки відтворювати «образ» Риму на підконтрольних територіях, підкорюючи їх символічно, але й втягувати «неофітів» у римський спосіб життя), він містив серйозний функціональний компонент (типологія просторів і функцій): кожне місто мало свій форум з обов’язковим набором публічних споруд, базилік, храмів; систему вулиць з житловими будинками; терми; місця видовищ: театр, цирк, іподром; та складну систему інженерних споруд: акведуків, віадуків, доріг тощо. Як «усі дороги вели до Рима», так і вся планувально-будівельна діяльність була централізованою і досить жорстко регламентувалась із центру державою. У XVI ст. перші Закони Індій підсумували класичний досвід і запропонували планувальну ідеологію та інструменти вже для колоніальної експансії Іспанської імперії. В основі численних міст від обох Америк і до Філіппін — головна площа (Plaza Mayor) відповідного розміру з обов’язковим набором публічних споруд, від якої відходять вулиці, розплановані за допомогою тієї самої «колоніальної сітки».
Містобудівній політиці Російської імперії з кінця XVIIІ і у XIX ст. притаманні жорсткі централізація, регламентація і запровадження типових проєктів планів міст і споруд (до речі, подібні процеси бачимо й у Наполеонівській Франції). Це означало, наприклад, що проєкт розбудови адміністративного центру новоутвореної губернії і класицистичної Круглої площі (фото 1, 2) (тоді Олександрівської, на честь російського імператора) в українському місті Полтава розроблявся російськими архітекторами Міхаїлом Амвросімовим та Адіряном Захаровим і затверджувався у тодішній столиці імперії — Санкт-Петербурзі. І більшість будинків на площі планували збудувати за типовими проєктами «зразків будівель для губернських міст», розробленими й затвердженими в столиці імперії. Опікувався проєктуванням та містобудівною політикою імперії Будівельний комітет при Міністерстві внутрішніх справ. Адміністратором комітету був Вільям Гесте, відомий, зокрема, киянам як автор так і не реалізованого проєкту реконструкції Контрактової площі на Подолі, де одним із ключових об’єктів мав стати Гостиний двір (фото 3, 4), авторство типового проєкту якого належав ще одному архітектору-«гастарбайтеру» — Луїджі Руска. До того ж, Гесте розробляв численні генплани для міст Російської імперії — від українських Черкас (фото 5) і Катеринослава (місто назване на честь російської імператриці Катерини ІІ, нині Дніпро, ) і до далеких російських Омська, Пензи, Смоленська — звісно ж, усі на основі знайомої нам «колоніальної сітки».
Радянська колоніальність і радянська модернізація
З 1917 року на теренах колишньої Російської імперії розпочався безпрецедентний трансформаційний проєкт — СРСР. Гостро постала потреба у створенні такого собі камуфляжного утворення — єдиної колективної ідентичності «совєцької людини» або нової людини-будівничого ідеального суспільства. Модернізаційна політика СРСР — індустріалізація + колективізація — додала місцевого колориту (site specificity) глобальній тенденції урбанізації (через наплив до старих та новостворених індустріальних центрів сотень тисяч селян, що втікали від колгоспів та голоду), а також дуже своєрідно «перетравила» ідеї функціонального, доступного, економічного масового житла, котрі розроблялись архітекторами-модерністами німецького Баугаузу в 1920-30-х.
Кульмінацією стала радянська інтерпретація ідеї стандартної «житлової ячєйкі» (мінімального житла/minimal living), але, на жаль, не з технологічної точки зору (яка загалом так і залишилась на папері), а з точки зору управління, контролю й стандартизації життя індивідуумів. Ідеї технологізації та стандартизації життєвих процесів знайшли відображення й у відповідній термінології: житлова ячєйка, житловий/побутовий/харчовий комбінат, дитячий комбінат-ясла, соціальний конденсатор тощо. (Прикладом може слугувати містечко/район Новий Харків — соцмісто-утопія, який будували для працівників Харківського тракторного заводу.)
Загалом ідея містобудівників полягала не так у тому, щоб спроєктувати місто як таке, як організувати майбутнє місто довкола виробництва — одного чи декількох промислових підприємств — так званих містоутворюючих чинників — заводів, електростанцій, портів, заготівель тощо. Не можна сказати, що функції районів/просторів радянських міст — промисловість, житло, рекреація, транспорт тощо — помітно відрізнялись від пропозицій Афінської хартії, основного концептуального документа західних архітекторів-модерністів, однак усе це було строго зарегламентовано в радянській містобудівній документації. Радянські містобудівельники своєрідно апропріювали американську ідею «кварталів-сусідств»neighborhoods), перетворивши їх на шерег масово тиражованих нудних мікрорайонів.
Величезні за своїми масштабами міграційні процеси в межах СРСР сприяли тому, що вчорашні селяни втрачали зв’язок із традицією, зі своєю культурною ідентичністю і «місцем», начебто отримуючи можливість почати життя з чистого аркуша. За деякими підрахунками кількість тих, хто подавався на численні «будівництва комунізму», відірваних від коріння людей, що волочились по гігантській території як перекотиполе, сягала 50 млн осіб, і це не враховуючи тих, хто перебував у концентраційних таборах тоталітарного режиму. Інакше кажучи, національне й культурне розмаїття населення величезної держави, силоміць склепаної з дуже відмінних національних республік-країн, нейтралізувалось, зокрема, завдяки стандартизованому урбаністичному простору. Політика масової забудови — тиражовані уніфіковані громадські споруди й міські центри та мікрорайони із одноманітною (щоправда, з кліматичними варіаціями) типовою забудовою — породила незліченну кількість «клонів»"” на просторах від берегів Дніпра до Тихоокеанського узбережжя.
Державна політика у сфері містобудування базувалася на регламентуванні проєктування та будівництва. Йдеться про будівельні норми і правила СРСР, єдину номенклатуру виробів, матеріалів і деталей, мережу будкомбінатів та жорстку централізацію будівельної діяльності. Таку політику містобудування і проєктування забезпечували Московський Держбуд — регулюючий «союзно-республіканський орган” — і мережа проєктних інститутів по всій країні, де розроблялись типові проєкти і генплани для міст і містечок, як наприклад, КиївЗДНІЕП — Київський зональний науково-дослідний і проєктний інститут експериментального проєктування, де «зональний» стосувалось зони «Україна, Молдова, Кавказ».
«У щілинці в аберуючому мареві було видно абстрактну Москву, а вже за Москвою простягався Захід. До Москви все відсилалось як на звірку, звідти очікувався “відгук з небес”», — як влучно охарактеризував ситуацію художник з Одеси Леонід Войцехов у 1980-х.
Централізація стосувалась також архітектурної освіти та діяльності. Окрім того, що навчання велося російською мовою, російською публікувались також нечисленні переклади праць світових фахівців, місцеві спілки підпорядковувались колоніальному московському центру, і той самий “центр» визначав (й узурпував) політику спілкування із зарубіжними колегами. Можливість відвідувати міжнародні конгреси, конференції чи брати участь у поїздках з обміну досвідом мали здебільшого архітектори з Москви та одинокі представники з істеблішменту місцевих архітектурних спільнот (списки затверджені так само у Москві).
Паралельно до масового будівництвом житла запроваджувались нові типи будівель (теж переважно за типовими проєктами): будинки культури (в 1920-х їх називали «соціальними конденсаторами»), будинки побуту, криті ринки, будинки районних партійних/комуністичних осередків тощо. Тож фізично присутня споруда «контролюючої інституції» /тип будівлі/ — школа, завод, житловий будинок або будинок культури — робила свій внесок у стирання меж між приватним і публічним, змушуючи індивідуумів пристосовуватись і розчинятись у новому середовищі, витворюючи колективну ідентичність радянської людини — людини без дому й вулиці, адреса якої — Радянський Союз. Щодо практики застосування т. зв. «національних стильових особливостей», зокрема, для декорації фасадів та інтер’єрів, то це виглядало хіба як локальна екзотика — цілком у колоніальному дусі, макіяж для вже ідеологічно позначених структур.
«Перед нами стоїть завдання розробки питань національної форми та становлення радянського архітектурного стилю соціалістичного реалізму. … Тут [у Києві] буде створено зразки української радянської архітектури», — писав у 1953 році Володимир Заболотний, представник українського архітектурного істеблішменту, і паралельно — депутат маріонеткової Верховної Ради УРСР.
Водночас практикувалось широкомасштабне стирання — руйнування — архітектурних пам’яток минулого, особливо активна фаза розпочалась з лєнінського плану «монументальної пропаганди», коли масово знищувались чи перепрофільовувались пам’ятки і пам’ятники минулих епох (надто ті, що стосувалися українства чи релігії), зводились пам’ятники героям радянського пантеону і подіям радянського трактування історії. Тут на думку спадають сотні й тисячі центральних площ міст і містечок (фото 6) з обов’язковою, часто вкритою «срібною» чи «золотою» фарбою для збереження від атмосферних впливів, фігурою Леніна, будинками райкому/обкому (осередками центрального контролю, аналогами палаців губернаторів колоніальної доби), з будинком культури чи обласним театром (у Законах Індій це місце посідала споруда католицької церкви), універмагом (замість ринку) тощо. Цікава деталь: на площі кожного такого селища, поруч з «осідком влади», садили вічнозелені дерева, вочевидь, недвозначно натякаючи на «вічний» порядок і такий же незмінний характер влади, репрезентованих цими просторами.
Однак після років стандартизованого будівництва, вже з кінця 1970-х, система наблизилась до своєї критичної межі: архітектори почали гостро відчувати втрату свого авторитету, мешканці ж, натомість, потроху починали висловлювати незадоволення монотонністю спальних районів. Наростав інтерес до таких речей, як збереження історичного спадку, зацікавлення локальними контекстами і традиціями. Наближався період тектонічних змін.
Останніми роками архітектори, планувальники і, звісно ж, містяни (місцеві громади) — власне всі ті, хто мешкають в українських містах і містечках, де досі відчутно присутній радянський містобудівний спадок, почали активно переосмислювати свої зв’язки з «місцем», історіями, шукати способи виявити свою локальну ідентичність. На цьому шляху, попри деякі невдачі, є успіхи (приміром, Центр сучасної культури в Дніпрі, МетаЛаб в Івано-Франківську). Реформа самоврядування тільки підсилює ці пошуки, але попереду ще довгий шлях.
